Хатинка Ведослава

Obscurum per obscurius, ignotum per ignotius


Вітаю мережевих мандрівників :)


Після кількох років мовчання вирішив повернутися на терени ЖЖ, але почати все з початку. Видалив всі попередні записи, вважай, прибрав та трохи причепурив напівпокинуту хатинку. Тепер будуть зовсім нові записи із зовсім новим стилем, новим характером.
Навіщо мені це все? Можливо, хтось, блукаючи безмежним віртуальним павутинням "випадково" і всього лиш на кілька хвилин перетне свій шлях з моїм, призупиниться у цій не менш віртуальній хатинці і знайде з-поміж записів саме те, що йому потрібно. Навіть заради таких одиничних випадків писати сюди варто. А хтось іще, позираючи з вищих чи нижчих поверхів, може, надумає покритикувати й наставити на шлях "Істини" бідолаху...
В будь-якому разі, щиро запрошую на вогник усіх шукачів пригод серед динамічного калейдоскопу пластмасового світу. Будьте як вдома чи "располагайтєсь"! :)
P.S. Представлятися, піарити свою біографію, публікувати попередні твори чи роздуми за потрібне не вважаю. Все, що буде потрібне, рано чи пізно з`явиться.

Інтелектуальна площадка НЕОАРХАЇКА
kuznetsov_v
Дана сторінка задумана як спроба створення інтелектуальної площадки, котра об`єднала б зацікавлених в ідеї знаходження категорично нових / примордіальних / традиційних-і-революційних смислів, концептів, наративів, - всього того, що дозволило б прорвати болотяну невизначеність перехідного Постмодерну, спопелити усі "пост-" і народитися вже по той бік химерної Межі.

Неоархаїка (від давньогрецьких слів νεος - "новий" і αρχαικος - "старовинний, давній", а також αρχη - "першопочаток, принцип") - рішуча сполука протилежностей, що одночасно прагне ствердитись у своєму Джерелі, віднайшовши його не "позаду", в глибині століть, а ТУТ і ЗАРАЗ.

Неоархаїка - це Змій історії, що кусає себе самого за хвіст, проголошуючи не Кінець, а новий Початок спіралі (пор. Архаїка - період в історії Давньої Греції, з якого дуже умовно починають відлік Європи як цивілізації), це занурення свого Серця в Золотий вік при бутті в найглибшій точці віку Залізного.

Для всіх зацікавлених в інтелектуальній та практичній співпраці - контакт зазначено. Стіна потенційно відкрита для будь-яких дописів за тематикою.
fxKl0QJqHZ0

Про бидлобаласт
kuznetsov_v
Влітку 2008 року наш клас ніс варту біля пам`ятника Невідомому матросу і афганським "воїнам-інтернаціоналістам". Пам`ятаю, що 2 серпня мене поставили на чергування саме біля другого, неподалік від якого, звісно ж, зібралися "вояки" "ушанувати пам`ять" "братків". Горілкою, матюгами, чіплянням до перехожих. Будучи вже трошки знайомим із національно-патріотичним середовищем, я ніяк не міг второпати, чому п`яних дебелих імбецилів якимось боком зараховують до того умовного "фронту", що в тій чи іншій формі бореться за збереження слов`янських народів. Ніяк не можу второпати цього і зараз.

Субкультура ВДВшників, піднята на сьогочасний блакитнувато-зеленуватий прапор, вочевидь, бере свій початок від їхньої ролі великодержавних окупантів Афганістану, котрою вони зазвичай так пишаються і кличуть її "інтернаціональним обов`язком" (хоч, либонь, що то за обов`язок серйозно розповісти навряд чи б хто зміг). Пропагуючи уважне і пильне ставлення до кожного представника свого народу, рішуче заперечуючи будь-які порухи до поділу останнього на "масу" та "еліту", я не можу інакше назвати отих "ветеранів", ніж "бидло". Вони і не є частиною нації, вони є прошарком світоглядних паразитів, котрі втратили за певних обставин будь-яке відношення до етнічної чи навіть національної культури. Вони виробили свою субкультуру - о так, подиву гідну субкультуру!

Вже в університеті я зіткнувся з їхніми виплодками - без жодної іскри живого горіння всередині, без жодного справді людського почуття. Виплекана у притлумленому світлі "хрущовок", у горілчаному мареві пізньої радянщини, на псевдопатріархальності та псевдорелігійності, на сексизмі та антиінтелектуалізмі (о ні, зовсім не на такому, яким пишалися іспанські фалангісти, виголошуючи: viva la muerte y muera la inteligencia!), ця субкультура мертвородженим викиднем блювонула у жерло Постмодерну. Цей викидень від свого початку став органічною ланкою у корупційній ієрархії держав радянського Заходу, матеріалістично-гідним (але напрочуд "воцерквльонним") служкою Капіталу.

Тепер до мене "дійшло" - ця субкультура є охоронним "пристроєм" загальної пізньорадянської культури - в жодному разі не соціалістичної і в жодному разі не етнічної - тієї, що утверджена в щорічній "іронії судьби", "галубом аганькє", в "толька б нє било вайни" (саме так, войовничість ВДВшників спрямована де-факто на те, щоб "домашні" продовжували читати ці заклинання), в ура-патріотизмі на рівні "Союзмультфільму", антиамериканізмі (було б в ньому дійсно хоч щось від антикапіталізму та антиглобалізму!) і тій дивній міфологічній свідомості, яка дозволяє вільно суміщати радянську та церковно-християнську атрибутику на різного роду збіговиськах.

ВДВшники сумлінно охороняють все те, що не дає нашій країні вибухнути славою років 1789 і 1917; все те, що чудово "вписалося" під інтереси ахметових і чубайсів і напрочуд швидко при діланому антиамериканізмі прийняло всі норми споживацького суспільства.

Воістину, кінцем Постмодерну в Україні стане той день, коли останній носій свідомості ВДВшної субкультури, як і свідомості, вихованої на фільмах Гайдая та екранізованій творчості Ільфа і Петрова, загине, - байдуже, фізично чи загине в комусь задля свідомості нової, натхненної, ідеалістичної, готової до напруження і життя як пригоди, а не спектаклю.

0_123c5_2a58aa1f_orig

На порозі двадцятиріччя
kuznetsov_v
На межі двадцяти років – другого життєвого ювілею – озираюсь назад. Я давно вийшов з перехідного віку. Я поволі виходжу з палаючої юності й вступаю до нового світу, коли у тебе є своя сім`я і квартира, коли вічно бракує грошей, але є колеги та ідейні вороги, коли носиш усюди із собою ніж, бо знаєш, що багато хто не проти тебе перестріти, коли ти свідомо поставив себе поза законом та буржуазною мораллю і використав невід`ємне право оголосити джихад сучасному світу.
Але я відкриваю щоденник 7515 року (він саме тоді замінив 2007), і важкий комок підступає до горла… Це Золотий Вік людини – 13-14 років – це її Весна, якої ще не торкнувся навіть час Срібної Героїки. Це безтурботне отроцтво, коли у тебе є вірні друзі із сусідніх під`їздів, з якими ти граєш у футбол на саморобних полях, блукаєш кам`яними джунглями, що розписані свастиками і матюками; це пиво дрібненькими глотками разом із солодким тортом на Новий рік; це щоденні відкриття нових ідей та ідеологій, це час якісної зміни світогляду, час відкриття Богів у собі. І знову – це посиденьки у брудних під`їздах під "Арію" і неважке навчання в школі, це велосипеди і комп`ютери з «Контр-страйком», це «аська» і випадкові знайомства з дівчатами в Інтернеті. Може, з позицій холодного розуму все це виглядає як конформізм, як пристосовництво до соціальних реалій, але ні. Насправді у нас було гостре відчуття соціальної та національної несправедливості, однак не було засобів для протесту – і ми це добре усвідомлювали, а головне розуміли: все ще попереду. Там немає місця закостенілому матеріалізму, безнадійним порокам і самовбивчим звичкам: лише веселе байдикування компанії шибайголів, помережане лагідним вітерцем життєвої Весни; тим паче, що ближче до кінця цього Віку було й перше кохання – райдуга посеред сумовитої осені. Загалом, ми неквапливо прямували у майбутнє, назустріч штормам і штилю. Я першим з нас кинувся у вир шукань та ідейних пристрастей, все швидше й швидше прагнучи дізнатись: а що ж там за обрієм?..
Дивитися далі...Collapse )

На жертовнику совісті
kuznetsov_v
Духовні та суспільно-політичні шукання, що оточують нас одвіку можна розділити на два різновиди.
Перші триватимуть безкінечно, оскільки для їхніх прибічників найважливішим є сам процес. У духовній сфері це – невтомні «практики», завсідники «семінарів» та «майстер-класів», «праведники» та «грішники» в активному очікуванні відповідної винагороди тощо.
Другий різновид набагато простіший від будь-яких концептуальних систем і зумовлюється лише тим, як швидко людина усвідомить свою готовність обірвати грайливий калейдоскоп процесів, вмить і без будь-яких посередників отримати те, чого так довго і марно «шукала». Сповнена такої готовності людина опиняється перед палаючим жертовником, на який без жодних молитов, обрядів та інших допоміжних засобів повинна принести все, що так чи інакше ототожнювала з собою, не виключаючи тіла й душі. Нарешті, коли у Вогні опиняється й персоніфіковане «Я», по той бік жертовника загадково, ніби Будда, посміхається Те, що ніколи й не починало ніякий «пошук» Себе.
Дещо схоже відбувається й у царині суспільно-політичних шукань. Рано чи пізно людина награється (або не награється) у мітинги та політичні партії, рано чи пізно розуміє, що слова усіх маніфестів і програм, як молитви духовного шукача, - пустий звук, що будь-які концептуальні спроби силоміць загнати народ у щастя – обдурювання передовсім самого себе. Яким би гірким не був плід цього знання, вкусивши його, людина забуває вороття. Їй залишається лише одне – жбурнути свої прапори (якого б кольору вони не були) на жертовник совісті.
«Когда флаг сгорает, он становится чёрным». Він стає кольору землі, з якої постав народ у міфічні часи, на якій він живе, яку він обробляє і якій молиться, в яку повертається у годину смерті. Крізь цю чорноту проступають мільйони невідомих облич, про які нам ніколи не розповідають історики, адже не вони творили динаміку історичного процесу. Тим не менш, творилась вона саме їхніми руками та кров`ю, це вони гинули за чужі інтереси у кожному (кожному!!!) бою. Це ті, життя яких, а зовсім не маніакальні порухи «елітарних» виродків (що на 90% і вивчає історична наука), складає єдину суспільну реальність минулого і теперішнього. Це – народ, що сам витворює для себе всі форми спільного життя-буття.
Отож, чорний прапор – знак зрілої готовності визнати Націю як народ, як суспільність в якості єдиної абсолютної цінності.
Коли цей чорний прапор освячується кров`ю полеглих за волю і долю народу (не за державу чи мову, а саме за народ як людей – від немовлятка, що народжується, до старого, що вже бачить обриси Предків) або ворогів, котрі наважились на них посягнути, - він отримує на своє тіло також червону полосу.
І саме такий червоно-чорний прапор один тільки і може вінчати справу Української Революції! І він не може бути змінений на жовто-блакитний мир, поки народ – і тільки він! – не отримає змогу у всій повноті самотужки порядкувати своє життя. Як було колись і колись буде в ім`я живих, і мертвих, і ненароджених земляків наших; в ім`я України без пана і холопа, без зрадливих гетьманів і по-шляхетськи пихатої старшини; в ім`я вільної праці та вільного спочинку під Сонцем і Місяцем на рідній Землі.

Слово про Диво
kuznetsov_v
Ми, рідновіри, ще багато в чому залишаємось дітьми індустріального світу. Любимо апелювати до науки, в якій зазвичай не так багато і тямимо, любимо посилатись на «логіку» та «здоровий глузд» і після цього старанно чекаємо, що Боги от-от зійдуть на нас і вкажуть нам Шлях. Їй-богу, чекати Перуна на літаючій тарілці з такого-то сузір`я було б більш виправдано в цьому контексті.

Ми не залишили в своєму житті місця для Дива (рос. Чуда), ні, не віри в нього, а саме Дива – плотського і палаючого, як серце поета. Ми не чекаємо спонтанних порушень розміреного потоку нашого існування, підспудно боячись їх, вважаючи, що саме такий ритм потоку і відповідає «законам Природи». Коли ж потік перетинає Диво, наче миттєва райдуга над урвищем, наче останній промінь Сонця, що заходить надвечір Купайла, ми або завмираємо у жаху, або, що навіть гірше, просто не помічаємо того.

А чого ж іще чекати, якщо ми привчили себе (нас привчили, якщо так кортить перекласти відповідальність на когось), що розум та логіка – понад усе? Все життя вважати, що Рідні Боги – такі собі окремі випадки законів Ньютона чи квантових теорій? Так, Язичництво може розцінюватись і як альтернативна описова система, тільки-от можливості у неї набагато ширше. Формули не входять в наші сни розпеченими відблисками того, що набагато реальніше за нас самих.

Та тут потрібно зробити відступ, щоб читачі мали змогу правильно зрозуміти розставлені нами акценти. То не реріховські «махатми» розривають канву наших снів і не «могутні особистості» помикають нами, наче вугіллям у жаровні. То наше власне підсвідоме, ті океани, що вирують за нашим «Я», виплескуються на «одомашнений», «окультурений» берег свідомості. І в залежності від того, чи налаштовані ми щомиті на сприйняття Дива, а чи викреслили навіть його можливість у житті, ми побачимо всю невимовну красу такого сплеску або ж знітимось і заб`ємося у віддалений куточок, щоб перечекати вічний шторм.

Колись нарешті прийде розуміння, що Традиція не заперечує, а Природність (рос. Естественность) навіть зобов`язує виходити за рамки нами ж створеного «сценарію». А від готовності щиро і легко виходити за ці рамки і залежить, як часто і як сильно будуть ламатися рамки назустріч, впускаючи в обійми Дива.

Викиньте з голови усе, що тільки-но прочитали, окрім перших двох абзаців. Те, що я хотів би донести, насправді дуже просте. Світ – весь-весь, до найдрібнішої пилинки – має поставати в очах язичника як Божественне Диво. Це є справжня альтернатива як механістичній раціональності індустріальної доби, так і «страху Божому», що свідомо культивуються любителями «зони безпеки» в межах власного «Я».

І прийнявши Світ як Диво, ми, рідновіри, зможемо нарешті стряхнути попіл «формул» і «теорем», що вибудували самі для задоволення власної пихи у «пантеони», й з посмішкою звернутися до незгасимого Вогнища всередині.

P.S. Розум та пиха підказуватиме, що вище твердження заперечують одне одного, а відтак і автор – дурнуватий шахрай. Так, в моєму розумінні Диво – це і Світ як такий, і прорив звичних для нас світових обрисів. Як писав герр Юнг, «духовно знецінюється та релігія, що послаблює свої парадокси».

Небо нашої юності
kuznetsov_v
Безжальне Небо весняними грозами усміхається тим, хто внутрішньо протиставив себе сучасності. Покоління, що зродилося в Україні на межі індустріального і постіндустріального суспільства, Модерну і Постмодерну, відтворює долю такого самого покоління Західної Європи. Діти есхатосу – талановиті алхіміки – злили в одно Золото Традиції та Срібло Революції, праве і ліве, примусово розчахнуті сегментованою свідомістю новоєвропейця. Вони – паща Уробороса, що впевнено прямує до хвоста, замикаючи Коло, епоху, відведену цивілізації.
Вдивляючись у примарні блискавки, невільно задумуєшся: який сценарій, який Міф обрало наше покоління для свого поступу? Якою колією несеться наша «Жовта стріла»? Чи розгортатиметься невблаганна послідовність «кільця Нібелунгів», чи перевершить цілеспрямованість нашого Ікара фатальну небезпечність пориву, чи, можливо, все залежатиме від вольової «випадковості» Орфея?
Героїка античності, спроектована на нічні вулиці мегаполісів, втілюється у нові обличчя з примордіальним сюжетом. Загравою революційних пожеж сходять у Небо наші жертви обожненій Нації, ми приймаємо причастя з невичерпного джерела Духу – того самого, що рве до бою.
Ми ховаємо мертві та імпотентні міфи Модерну. Нас бере огида від лицемірного культу «Пабєди», котрий свавільно використовується державою для прикриття та виправдання своїх злочинів у сучасності. Перед поколінням Re стоїть категорична необхідність набагато відповідальнішої Перемоги, яку не вибудуєш на сліпому поклонінні малодушним «дідам» із законсервованим світоглядом (адже справжні палкі герої або не повернулися, або на початок ХХІ ст. вже померли від ран чи хвороб).
Часи змінились. Ми прагнемо до реваншу юності та романтизму, до загального оновлення Європи на користь Архаїки, що одне тільки й здатне врятувати оту білу расу, утверджену в бутті трудящого народу.
Над Європою вперше зринає довгоочікуване ніцшеанське «Так!» всім речам та явищам, в тому числі і Смерті. Вперше чарівна Гора зі сплячою на вершечку Брунгільдою штурмується тамплієрами пролетаріату з усіх сторін – отже, вона може бути взятою.
У гострій та відчайдушній скрипковій сонаті народжується трагедія нової епохи. Трагедія нашої юності.

Про чистоту Ідеї
kuznetsov_v
Символи та ідеї часто живуть своїм життям. І, як будь-чим, що прагне жити своїм життям, у епоху пізнього капіталізму ними якомога більше намагаються маніпулювати, поставити під контроль "згори" (держава чи ринок - не так важливо). Саме в цьому контексті проявляється сумна тенденція, за якою найбільш революційні, прориваючі споживацтво ідеї найбільше і піддаються заниженню, девальвації, комерціалізації. В теорії це непогано висвітлив В.Пелевін у "Поколінні Пі".
На практиці ж ми можемо лише з сумом спостерігати, як це сталося з "Бійцівським клубом" (весь антимодерний потенціал якого, з котрим, здається, мало що за останні десятиліття може зрівнятися, був сублімований у флеш-ігри та інфантильне захоплення вульгарно-маргінальними образами) та ликом Гая Фокса з "V - значить вендетта" (цей символ було лагідно інкорпоровано до ліберально-"протестної" атмосфери, поставлено на комерційний потік, занижено до популярного маскультового образу).
Ні, подекуди дійсно стали організовуватися напівпідпільні бійцівські клуби, котрі виривали consumer`ів з диванної розслабленості та бізнес-метушні, деякі латентні революціонери дійсно зрозуміли, що іншими методами, окрім автономного терору, з Системою боротися неможливо, але що з того?
Якою ж повинна бути Ідея, що не зазнає невідворотної у сучасних умовах комерціалізації та девальвації? Перше, що спадає на думку, - абсолютно відмінною від будь-яких модерних наративів (такими Ідеями є, наприклад, Неоархаїка, Археократія тощо). Але є очевидним, що такі Ідеї не будуть до кінця сприйняті широкими верствами, вони залишаться плодом та уділом інтелігентської "еліти", елітарний статус якої не є бажаним за межею абстрактної Революції.
Народ може захопити лише сукупність Ідей, виплекана ним самим і передана від батька до сина, від матері до доньки покоління за поколінням. Ця сукупність Ідей у випадку українців причимчикувала у Модерн разом із "відсталістю" села і була занижена до так званої "національної культури" протягом індустріального божевілля. Тоді самобутність перетворилась на "шароварщину", пісенний культурний код - на розважально-горілчану "Вєрку". Ця сукупність Ідей, що зветься у "отих жахливих" контрцивілізаційних колах Звичаєм, є не менш антимодерною, ніж "Бійцівський клуб", і не менш нещадною для будь-якого примусу "згори", ніж міфологічний Гай Фокс, однак разом з тим категорично наполягає на відновленні спадкоємності поколінь - тієї сили народної єдності, котра була втрачена у мареві "світового ринку", Традиції, через яку тільки і можлива справжня народна, справедлива, всеохоплююча Революція.

Снобізм головного мозку
kuznetsov_v
Вас не бере огида від безкінечних історій з життя голозадих шльондруватих "зірок", що демонструється з телеекранів, глянцевих сторінок, комп`ютерних моніторів мільйонам домогосподарок, чиї статки ледве перевищують прожитковий мінімум? Ролан Барт у "Міфологіях" вказував на дрібнобуржуазну моду щодо цікавості та ілюзорного наслідування (власне, гламур) способу життя грошовитої нової "еліти" та мафіозної аристократії.
Почуваючи, втім, не меншу огиду до класової паранойї на фоні ніби власної соціальної відчуженості Барта, ми бачимо цю моду як хворобу нещасних жертв навіювання, яких змушують жити чужими інтересами і навіть чужими ідентичностями, що витісняють будь-які порухи до справжньої індивідуації.
Але стократ більша огида бере від тієї ніби свідомої інтелігенції, що за брудненькими кафедрами натхненно волає про "елітарну", аристократичну моду ХІХ ст. і називає це "історією України", "історією Росії", котра викладається аудиторії, недалекі предки переважної більшості якої низько гнули спини та рвали свої м`язи, щоб "юні аристократки могли мати на кожен бал по дві нові сукні", щоб розбещені дегенерати мали час безтурботно пити дорогі вина і писати один на одного сатиричні епіграми.
Воістину, ми хотіли б, так хотіли б почути історію, розказану (ні, не тільки робітниками, як те пропонує Деніел Валковіц) народом, а не його національними та соціальними зрадниками!

P.S. Тільки не треба плутати "історію, розказану народом" із часто надуманим концептуалізаторством марксистів.

Метафізика напруженості
kuznetsov_v


Нам важко зрозуміти напруженість, інтенсивність, терпкість життя людей, які творили відчайдушні міфи про тріумф над своїми катами конаючого на гаку Байди. Пасивність і розслабленість міщанського, буржуазного (це слово тхне марксизмом, але його так само використовували і ідеологи Консервативної Революції) суспільства з його периферійними війнами і маргіналізованим національним і соціальним конфліктом виявляється у всьому: від оманливих цінностей, толерування олігархічних корпорацій до споживацьких способів відпочинку (поп-кіно, естрада), моди на пізнє вставання зранку тощо. Якщо гіпотетичний Адріан Леверкюн жив серед тих, хто пам`ятав, що можна жити інакше, то ми, зростаючи у бетонних джунглях, можемо лише гадати про належний ступінь життєвого тонусу шевченкових гайдамаків і героїв народних пісень (до речі, показово, що у свідомості загалу останні pars pro toto стали асоціюватися із розважально-декоративним жанром).
Нам важко навіть уявити шляхетне напруження доієрархічного (для слов`ян фактично це = дохристиянського) буття з його небезпеками, пригодами, відповідальністю чи просто ладно-урочистою працею хлібороба. Звичайно, Боги були безпосередньо і чуттєво присутні у ньому – у пружному бринінні крові або втілюючись у архетипи, винесені «назовні» ідеали колективної свідомості народу. І будь-які жертви, молитви, замовляння були лише важливими додатками, вони збуджували (активували, стимулювали) живе і чуттєве богоспілкування кожного, але не підмінювали його собою.
Але нам потрібно не просто уявити, але й відродити напруженість людей Традиції, безжалісно прорвавши пластмасове марево споживацького світу. Саме тому Ніцше, Евола, Юнгер, всі поривчасті романтики при всіх своїх недоліках стають у найкращій допомозі.

Державофілія, або Духовна ницість ВО Liberté
kuznetsov_v
Десь у 1920-х роках український національний рух захворів на державофілію. Захворів важко і ледве не безнайдійно. Якщо ще М.Міхновському "Самостійна Україна" уявлялась "республікою робочих людей", тобто інструментом для забезпечення і захисту загального добробуту нації, то тепер (вірогідно, з подачі Д.Донцова) незалежна держава стала єдиною самоціллю. Причому, якою вона буде, які в ній будуть соціальні та національні протиріччя, - це не так сильно цікавило "Провід", на який в наш час прийнято молитися, скільки сам процес здобування.
Ні, звісно, була розроблена ціла "Націократія" і економічна стратегія ОУН - цілком у дусі Модерну, у дусі сліпого копіювання західних еталонів та імпульсів "другої [індустріальної] хвилі".
Що ж, відбулося, українці є "державотворчою нацією" у державі, де панують кримінал і капітал - слова дещо співзвучні і, мабуть, не дарма. Користуючись зростанням соціального невдоволення, певні політичні партії (суб`єкти прогнилої та дискредитованої виборчої системи, котра на початку ХХІ ст. ледве не на всіх теренах західної цивілізації та її колоній зрадила свої початкові принципи) просувають свої хворі інтереси до найбільшої в державі "кормушки". На жаль, нікуди більше.
Інакше і бути не може: наративи Модерну вичерпали себе. І той, хто каже: "нам потрібні українці-олігархи", - не менший зрадник багатомільйонного народу селян, робітників, інтелігентів, усіх жертв "хвилі третьої", ніж той, хто свідомо сливе блюдолизом у олігархів інших національностей (якщо у власників крупного капіталу взагалі можлива національність).
У чому базис нації - питання академічне. До сих пір ґрунтуючись на радянських поняттях про націю (чи "класичних", як люблять означувати їх шанувальники Донцова і Липинського), окремі зрадники народництва (чим мав би бути справжній націоналізм) схиляються перед політією, ворожать на геополітичних стратегіях і думають, що сукупність заінтригованих людей, нічого не знаючи про етнічну Традицію, не будучи її носіями, зате зацікавлені у експансії та визиску багатств інших народів, - це і є найбільш вдала форма національного проекту.
Тим самим вони зайвий раз доводять те, що нація - такий собі інформаційний конструкт, який твориться передовсім національною мовою (універсальною знаковою матрицею для самовираження) шляхом інтеграції всього розмаїття варіантів етнічної культури в більш-менш однорідну (т.зв. "національну") і приписуванням отриманому інших прагнень та інтересів, окрім Волі, Життя (бажано мирного) і Добробуту.
Любителі національних олігархів, втім, рішуче закривають очі на те, що модернізація (особливо в індустріальному та урбаністичному аспектах) руйнує, ламає, нарешті, вбиває живу ниву етнічної Традиції. Почитайте економічну стратегію ОУН - можливо, не таку категоричну в плані аграрної реформи, але цілком співзвучну більшовицькій у загальному своєму напрямі. Чи залишаться після цього українці, а чи етнографам доведеться збирати останні промені етнічного у столітніх бабусь, - Сціборського і ко це чомусь не хвилювало.
Концепція аполітеї пізнього Ю.Еволи - одна з найщиріших політичних позицій другої половини ХХ ст. Занадто щира для інтелігентних квазібуржуа, котрі (само)висуваються у ідеологи націоналістичного руху. Занадто виваженою вона є і для молодих сердець, котрі не хочуть, тим не менш, і маратися о сучасну політику - зганьблену і спотворену примару античної політії.
Саме тому найпочеснішим, найчистішим, найшляхетнішим шляхом я вважаю відродження етнічної Традиції - того, що і робило наших прадідів українцями, а відсутність чого робить нас галасливими безбатченками у імпортному одязі та з нікому не потрібними аксесуарами. Відродитись самому у світі етніки як буття, з`єднати розірваний ланцюг власного роду, поширити ідею (саме тут можуть допомогти елементи національної культури і передовсім - мова).
В цьому я бачу необхідність і важливість Українського Розмовного Клубу. Правильнішим може бути тільки створення революційних осередків, хоча б за прикладом тієї ж ОУН. Але ж краще гратися по правилах (навіть якщо їх встановлюють ті, для кого будь-які суспільні норми - жарт), тим більше якщо є можливість заробити собі славу дійсно "української" партії.

До речі, у світі Традиції практично неможлива двомовність (у абсурдному сенсі "двох рідних"), відтак розчиняється хвора для нації тема.

Я глибоко переконаний в тому, що західна модерна цивілізація (і не кажіть, що у світі існує інша з претензіями на глобальність) приречена. В іншому випадку ніяка "національна держава" і тим більше "національна еліта" (яке огидне слово для будь-якої людини із самоповагою!) не врятують українців від перетворення на уніфіковану масу споживачів-виробників (у замкеному колі цих процесів) на службі у глобального капіталу. Але в кого ж стане сміливості (і щирості) кинути виклик всім політичним, соціальним, економічним дискурсам і практикам Модерну? Адже для цього потрібно стати щонайменш - Брейвіком, краще - Ніцше, Унабомбером чи гіпотетичним Тайлером Дьорденом. Однак у нас є своя зоря - екзистенційний гайдамака, що його підніс один з головних "архітекторів" української нації Т.Шевченко. Герой-у-лахмітті, що несе пломінь такого відчайдушного, такого героїчного і рішучого у добу корупції та імперіалістичної жадоби гасла, як "Воля народам! Воля людині!".

?

Log in

No account? Create an account